Сніги метуть. У
вікнах біле мрево.
Антени ловлять
клаптики новин.
На білий вальс
запрошую дерева,
на білий вальс
вітрів і хуртовин.
Хай буде сніг, і
музика, і вечір.
Хай серце серцю
сплачує борги.
О, покладіть
гілки мені на плечі,
з мого життя
пострушуйте сніги!
Я вас люблю за
те, що ви дерева.
Що ви прийшли до
мене, що ви тут.
Зима стоїть,
скляна і перкалева.
Метуть сніги.
Сніги метуть, метуть...
© Ліна Костенко | Сонце моє,
оченята карі,
Синя криниця в
моїй Сахарі,
Сосен моїх сльоза
бурштинова,
Серця мого печаль
полинова.
Синя птиця мого
Метерлінка,
в чистому полі
росте материнка,
скирти сердиті,
як зубробізони
взяли на роги усі
резони.
Думка моя
переплакана двічі
може дивитися
людям у вічі.
Грішниця я.
Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча
жого.
Буде гроза, потім
буде тиша.
Жінка твоя, але я
твоїша.
Десь ти живеш по
дорозі в Святошино.
Душу мою без тебе
спустошено.
Оце дожилася - з
бурі та з клекоту,
Оце дожилася - до
сліз, до лепету.
Всесвіт.
Проблеми. Трагедій поденщина.
А я закохалася.
Сказано - женщина.
© Ліна Костенко | Я вам цей борг ніколи не залишу.
Ви й так уже, як
прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ.
Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і
річечку в лугах.
Віддайте мені сад і
зірку вечорову.
І в полі сіяча, і
вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все.
Віддайте мені мову,
Якою мій народ мене
благословив.
© Ліна Костенко
Художнику, ти
пілігрим віків.
Йдеш по святих місцях людського духу.
Уздовж твоєї смертної дороги
зелені очі заздрості горять
Непереможна безоборонність –
твій меч єдиний і єдиний щит.
© Ліна Костенко |