Сніги метуть. У вікнах біле  мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О, покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...

© Ліна Костенко

Сонце моє, оченята карі,

Синя криниця в моїй Сахарі,

Сосен моїх сльоза бурштинова,

Серця мого печаль полинова.

Синя птиця мого Метерлінка,

в чистому полі росте материнка,

скирти сердиті, як зубробізони

взяли на роги усі резони.

Думка моя переплакана двічі

може дивитися людям у вічі.

Грішниця я. Полюбила чужого.

Долі моєї пекуча жого.

Буде гроза, потім буде тиша.

Жінка твоя, але я твоїша.

Десь ти живеш по дорозі в Святошино.

Душу мою без тебе спустошено.

Оце дожилася - з бурі та з клекоту,

Оце дожилася - до сліз, до лепету.

Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.

А я закохалася. Сказано - женщина.

 © Ліна Костенко

Я вам цей борг ніколи не залишу.

 Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

 Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

 Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

 Віддайте мені сад і зірку вечорову.

 І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

 Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

 Якою мій народ мене благословив.

  © Ліна Костенко

Художнику, ти пілігрим віків.

 Йдеш по святих місцях людського духу.

 Уздовж твоєї смертної дороги

 зелені очі заздрості горять

 Непереможна безоборонність –

 твій меч єдиний і єдиний щит.

 © Ліна Костенко